Кліщі у овець: нові генетичні маркери для діагностики та селекції
Дослідження на вівцях породи Баркі показало, що короста викликає специфічні зміни в експресії генів імунної відповіді та антиоксидантного захисту. Виявлено 14 SNP-варіантів, які відрізняються між хворими та здоровими тваринами. Це перший крок до створення генетичних тестів для визначення схильності овець до корости та покращення програм селекції.
Короста — одна з найпоширеніших шкідливих хвороб овець, що завдає серйозних економічних збитків через втрату вовни, зниження продуктивності та загибель тварин. Група дослідників з Саудівської Аравії та Єгипту вирішила розібратися, як саме організм овець реагує на зараження кліщами на молекулярному рівні.
У дослідженні взяли участь 320 дорослих вівцематок породи Баркі. У 80 тварин (25%) мікроскопічно підтвердили коросту: у 75% випадків — Sarcoptes spp., у 25% — Psoroptes spp. У всіх овець оцінили рівень гострофазових білків, імунологічні та антиоксидантні маркери, а також провели аналіз експресії восьми ключових генів: CARD9, CLEC7A, TNFAIP3, IL33, SESN2, ATF4, HSPA1A та SLC7A11.
Результати показали чітку картину. У хворих овець спостерігалася підвищена експресія генів CARD9, CLEC7A, IL33, SESN2, ATF4 та HSPA1A — вони відповідають за вроджений імунітет, запалення та захист від оксидативного стресу. Натомість гени TNFAIP3 та SLC7A11, які зазвичай пригнічують запалення та підтримують клітинний редокс-баланс, були пригнічені. Крім того, дослідники виявили 14 однопуклеотидних поліморфізмів (SNP), які достовірно відрізняли хворих тварин від здорових.
На рівні біохімії у заражених овець підвищилися рівні гострофазових білків (гаптоглобін, сироватковий амілоїд А) та прозапальних цитокінів, натомість рівень протизапального інтерлейкіну-10 (IL-10) знизився. Це підтверджує, що короста викликає системну запальну відповідь та оксидативний стрес, а не лише локальне ураження шкіри.
Практичне значення роботи — у тому, що вперше вдалося поєднати дані про експресію генів із SNP-варіантами саме для природної корости овець. Ці маркери можуть стати основою для майбутніх тестів на схильність до захворювання. Тобто, теоретично, можна буде відбирати для розведення тварин із меншим ризиком зараження або тяжчого перебігу хвороби. Автори наголошують, що для впровадження у практику потрібні додаткові дослідження на більших та незалежних популяціях овець.