Принципи та застосування терапевтичних вправ для дрібних тварин
Marti G. Drum, DVM, PhDa , Denis J. Marcellin-Little, DEDVb,*, Michael S. Davis, DVM, PhDc
КЛЮЧОВІ СЛОВА
- Терапевтичні вправи. Підводна бігова доріжка. Зміцнення. Пропріоцепція
- Рівновага. Витривалість
КЛЮЧОВІ МОМЕНТИ
- Терапевтичні вправи для збільшення активного обсягу рухів (active ROM), сили, витривалості, швидкості та пропріоцепції є наріжним каменем програм реабілітації та кондиціонування.
- Програми терапевтичних вправ, що використовуються для реабілітації, розроблені так, щоб повернути травмовані та дисфункціональні кінцівки до рівня, порівнянного з неураженими кінцівками, починаючи з низькорівневих навантажень і прогресуючи до вищорівневих.
- Програми терапевтичних вправ слід розробляти так, щоб усі залучені тканини отримували навантаження для зміцнення, але не настільки швидко, щоб це призводило до ускладнень і пошкодження тканин.
- Різноманітність є необхідною, щоб запобігти нудьзі власника та пацієнта й забезпечити належне прогресування навантаження та адаптації тканин.
- Програми вправ, що використовуються для кондиціонування, підвищують силу та фізичну підготовленість усіх кінцівок. Вони адаптовані до видів діяльності, які, як очікується, виконуватиме пацієнт.
Терапевтичні вправи є наріжним каменем реабілітації та використовуються для покращення активного обсягу рухів у суглобах (range of motion, ROM), покращення опороздатності та використання кінцівки, нарощування сили й м'язової маси, а також підвищення тренованості (витривалості, швидкості тощо). Кожен випадок є унікальним з огляду на хронічність, тип ушкодження, сигнамент і темперамент пацієнта, комплаєнс власника та рівень необхідного функціонального відновлення. Наприклад, службова німецька вівчарка військового або поліцейського призначення повинна повернутися до значно вищого рівня працездатності, ніж німецька вівчарка-компаньйон для родини. Крім того, терапевтичні
a Кафедра клінічних наук дрібних тварин, Коледж ветеринарної медицини, Університет Теннессі, 2407 River Drive, Ноксвілл, TN 37996, США; b Кафедра клінічних наук, Коледж ветеринарної медицини, Університет штату Північна Кароліна, NCSU CVM VHC #2563, 1052 William Moore Drive, Ролі, NC 27607–4065, США; c Кафедра фізіологічних наук, Центр ветеринарних наук про здоров'я, Університет штату Оклахома, 264 McElroy Hall, Стіллвотер, OK 74078, США. Фізичні вправи є необхідними для часткового повернення до роботи або виступів. Наприклад, собака, який виступає в аджиліті, може бути здатним повернутися до змагань, але на нижчому рівні, що вимагає меншої висоти стрибків, меншої кількості перешкод тощо.
ТИПИ ФІЗИЧНИХ НАВАНТАЖЕНЬ
Загалом, вправи поділяються на вправи із замкненим кінематичним ланцюгом (closed kinetic chain) та вправи з відкритим кінематичним ланцюгом (open kinetic chain). Вправи із замкненим ланцюгом зазвичай є вправами з осьовим навантаженням (weight-bearing), які вимагають одночасного скорочення кількох груп м'язів, тоді як кінцівки залишаються в контакті із землею. Вправи з відкритим ланцюгом — це цілеспрямовані вправи, під час яких лапа має період без осьового навантаження (non–weight-bearing), наприклад, вправа «потиснути руку» (shake hands) для згинання ліктя (elbow flexion) та розгинання плеча (shoulder extension). Вважається, що вправи із замкненим ланцюгом, такі як стрибки або підйом, мають кращі функціональні переваги, ніж вправи з відкритим ланцюгом.1 Вправи із замкненим ланцюгом також можна поєднувати з пропріоцептивними вправами (proprioceptive exercises), наприклад, виконуючи дії на Physioroll (FitBALL Peanut, Ball Dynamics International, Longmont, CO, USA) (стояння, перехід із сидячого положення в стояче, бічні нахили тощо), що додатково посилює нейром'язову перепідготовку (neuromuscular re-education) та активацію м'язів кору (core muscle activation). Інший спосіб класифікації вправ — за їхньою метою, наприклад, вправи, спрямовані на покращення рухливості суглобів (joint motion), пропріоцептивні, силові та на витривалість (strength and endurance), на стабільність кору (core stability) та швидкісні вправи (speed exercises). Багато вправ є комбінованими (combination exercises), оскільки вони одночасно досягають кількох цілей.
Хоча тренування сили та витривалості є важливими для будь-якого режиму фізичних вправ, програми вправ повинні зосереджуватися на функціональних цілях. Наприклад, витривалість є ключовою для мисливських та пошукових собак, тоді як сила та вибуховість є ключовими для бігових змагань та курсингу. Силові вправи виконуються з максимальним або близьким до максимального скороченням м'язів, з відносно невеликою кількістю повторень, що з часом призводить до гіпертрофії м'язів. На відміну від цього, вправи на витривалість — це ті, що виконуються з повторюваними скороченнями протягом тривалого часу, з відносно невеликим навантаженням на м'яз. На відміну від силового тренування, аеробна здатність (але не діаметр м'язових волокон) зростає під час занять на витривалість. Хоча більшість випадків зниження ваги є результатом коригування раціону, фізичні вправи, і особливо низькоінтенсивні вправи тривалої дії, повинні бути ключовим компонентом програм зниження ваги для запобігання втраті худої м'язової маси внаслідок обмеження калорій.
Стабільність корпусу (core stability) охоплює черевну стінку (abdominal wall), тазове дно (pelvic floor), діафрагму (diaphragm) і нижню частину спини (lower back). Важливість сильних м'язів корпусу (core body muscles) підкреслюється в реабілітації та тренуванні людей і набула популярності в спортивному тренуванні собак. Сильні м'язи корпусу полегшують виконання багатьох фізичних навантажень, однак досі залишається довести, що програми зміцнення корпусу запобігають травмам.
Швидкісні вправи важливі у завершальних фазах протоколу вправ, і ці фази не повинні відбуватися раніше, ніж відбудеться адекватне загоєння тканин, відновлення м'язової сили та витривалості, щоб запобігти можливій травмі або повторній травмі. Рисцювання, біг та біг на біговій доріжці — усі ці методи дозволяють підвищити швидкість у собак. Інтервальне тренування — це переривчаста форма активності, що включає короткі періоди відпочинку між повторюваними вправами. Інтервали дуже корисні у швидкісному тренуванні, де використовується майже максимальне зусилля, за яким слідує менш інтенсивне зусилля. Потім повторення вправ високої/низької інтенсивності повторюються та збільшуються в міру переносимості. Іншою стратегією є пірамідальний підхід, або підхід «наростання/спадання», особливо при розробці програм на основі бігової доріжки.
Пліометрика, або вибухове стрибкове тренування, вимагає різноманітних стрибків на місці без кроку для генерування серійних стрибків. Простіше кажучи, пліометрика спричиняє швидке розтягнення м'яза з негайним наступним скороченням групи м'язів під час динамічної активності.2 Пліометрика значно збільшує навантаження на м'яз, сприяючи підвищенню сили та потужності. Це відбувається шляхом досягнення вищого активного стану м'яза перед скороченням та потенціювання активації м'яза через рефлекс розтягнення.2 Таким чином, пліометрику зазвичай вважають засобом підвищення потужності та швидкості. Слід бути обережним при призначенні пліометрики, оскільки стрибки з висоти (drop jumping) генерують навантаження до 10 разів більше маси тіла в людей. Збільшення навантажень, що генеруються під час стрибків у собак, невідоме. На жаль, пліометрику може бути складно розробити для більшості собак, але часто пацієнти, які отримують користь від пліометрики, є добре тренованими і тому їх легше тренувати (Рис. 1).
Приклади вправ, які зазвичай використовуються в програмах терапевтичних вправ, включають перенесення ваги та роботу над рівновагою, цілеспрямовані вправи на зміцнення м'язів кора (core), підйом по сходах, вправи «сидіти-вставати», заняття на біговій доріжці з опором або роботою під нахилом, «танці» (для активності задніх кінцівок), рейки Cavaletti (Medium Cavaletti, Affordable Agility, Bloomfield, NY, USA), контрольовані ігри з м'ячем та іграшками (апорт або перетягування), вправи на підводній біговій доріжці (underwater treadmill, UWTM) та плавання. Це скорочений перелік, оскільки конкретні вправи обмежуються лише уявою терапевта. У фізичній терапії людини використовується понад 400 терапевтичних вправ. Під час розробки протоколу вправ для пацієнта найважливішим фактором є визначення проблем і обмежень пацієнта. Ці обмеження можуть бути наслідком хірургічної процедури, болю або слабкості певної групи м'язів, обмежень суглобів, рівня фізичної підготовки пацієнта і часто, найсуттєвіше, рівня мотивації пацієнта. Рекомендується регулярно повторно оцінювати пацієнта, щоб оцінити адаптації, які відбуваються під час реабілітації, та визначити відповідну швидкість прогресування. Крім того, слід регулярно контролювати виконання домашніх вправ, щоб переконатися, що клієнт дотримується правильної форми та техніки.
ОСОБЛИВІ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ПІД ЧАС ФІЗИЧНОГО НАВАНТАЖЕННЯ
Надійне зчеплення з поверхнею для запобігання ковзанню є надзвичайно важливим для будь-якої програми фізичних вправ, особливо для ослаблених пацієнтів або під час високоінтенсивних навантажень. Важливо мати достатньо простору для виконання вправ із якомога меншим відволіканням уваги, особливо в клініці, де інші собаки можуть відволікати пацієнтів.
Рис. 1. Пліометрична вправа з використанням багаторазових стрибків для створення пружної активності. Зображення A–D наведено послідовно, відповідно до виконання вправи пацієнтом.
Розпізнавання втоми є ще одним важливим елементом розробки програм фізичних вправ. Відмова виконувати конкретне завдання, погане виконання завдання, вокалізація (скиглення, гавкіт або навіть гарчання чи клацання зубами), тремтіння кінцівок та посилення кульгавості є деякими ознаками втоми та/або болю, які сигналізували б про завершення конкретного підходу вправ. Однак короткий відпочинок тривалістю 2–3 хвилини може бути всім необхідним для активних пацієнтів. Втома може бути спричинена або недостатністю енергії, або гіпертермією, тому особливу увагу слід приділяти частоті дихання під час високоінтенсивних навантажень, таких як плавання або біг на біговій доріжці, коли швидкість метаболічного теплоутворення може перевищувати здатність собаки розсіювати це тепло. Крім того, у спортивних собак, які зазнали значної втрати фізичної форми через тривалу бездіяльність, або в пацієнтів з ожирінням розсіювання метаболічного тепла може бути особливо порушеним, і гіпервентиляція часто є найранішим індикатором втоми.
Сеанси вправ завжди повинні бути позитивними, що може бути складним завданням під час впровадження завдань вищого рівня або в пацієнтів, які відчувають занепокоєння. Пацієнтів, мотивованих їжею або іграшками, очевидно, легше тренувати, але навіть собак, мотивованих їжею, може бути важко мотивувати, коли вони стикаються з новим і незвичним об'єктом, активністю або сценарієм. Часто зняття тиску з повідця або від легкого мануального дотику в поєднанні з вербальною похвалою одразу, коли рух, поведінка або завдання ініціюються, може бути найпотужнішим методом тренування. Клікер-тренування (clicker training), яке є методом тренування, що використовує позитивне підкріплення та чутний клік для позначення бажаної поведінки, може бути корисним для навчання складних поведінок і активностей.3 Як загальне правило, модифікації програм домашніх вправ слід вносити один-два рази на тиждень, а зміни в амбулаторній терапії — кожні один-три сеанси, залежно від переносимості пацієнтом.
ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ
Далі наведено практичний посібник з деяких поширених вправ, що використовуються в протоколах терапевтичних вправ. Повніший перелік і опис вправ, які застосовують у собак, доступні в літературі.3
Наземна бігова доріжка (land treadmill)
Наземні бігові доріжки є чудовими інструментами для різноманітних вправ — від покращення використання кінцівок після хірургічного втручання до підвищення сили та витривалості у висококласних спортсменів. Собак, яких навчено ходити на повідку, зазвичай легко навчити ходити на біговій доріжці. Пацієнтів завжди слід безпосередньо контролювати та уважно спостерігати за ознаками втоми, такими як натягування шлеї, спотикання або зміщення з боку в бік. Можна використовувати людські бігові доріжки, але вони мають недоліки порівняно з біговими доріжками, призначеними для собак, оскільки доріжки для собак зазвичай мають довші полотна, що дає змогу собакам середніх і великих порід безпечно та комфортно бігти риссю, починають з нижчої швидкості (0,2 м/с [0,5 милі/год] або менше) і мають поручні або бортики з боків, щоб перешкоджати зістрибуванню з доріжки. Неелектричні бігові доріжки не рекомендуються для собак, оскільки більшості собак важко ініціювати рух полотна доріжки. Розміщення бігової доріжки також важливе. Бігові доріжки слід розміщувати так, щоб собака не дивився в стіну або щоб часті відволікаючі фактори не знаходилися позаду собаки. Також важливо, щоб оператор міг перебувати перед собакою та поруч із нею, особливо під час тренування на біговій доріжці. Позитивне підкріплення у вигляді їжі, голосової похвали або іграшок є обов'язковим, але становить лише частину тренувального процесу. Зняття тиску у вигляді зупинки полотна бігової доріжки щойно собака добровільно крокує вперед є настільки ж важливим, як і заохочення їжею, словом або іграшкою. Кілька повторень коротких (тривалістю 2–10 секунд) інтервалів є більш успішними і часто менш стресовими, ніж один тривалий епізод під час ознайомлення з біговою доріжкою. Щойно собака починає розуміти, що від неї очікують крокування вперед на біговій доріжці, можна збільшувати тривалість ходьби. Деяким собакам може знадобитися лише один або два короткі тренувальні періоди, перш ніж вони комфортно ходитимуть кілька хвилин безперервно. Однак багато собак вагаються або чинять опір ходьбі на біговій доріжці, зіступаючи з боків, з'їжджаючи назад разом із полотном або намагаючись зістрибнути з передньої частини доріжки навіть після кількох успішних хвилин комфортної ходьби. Таким чином, важливо, щоб під час тренування були доступні два оператори, щоб один міг заохочувати спереду та перешкоджати стрибку собаки вперед. Другий оператор може керувати повідком, щоб перешкоджати наступанню на нерухомі боки або заїжджанню занадто далеко назад чи вперед на біговій доріжці. Також рекомендується починати тренування зі шлеї для більш комфортного контролю маси тіла собаки та запобігання надмірному натягуванню на шиї. У деяких випадках можна використовувати як повідок, так і шлею для максимального контролю. Бігові доріжки для собак із бортиками можна налаштувати так, щоб еластичні шнури або інші ремені з'єднувалися зі шлеєю, допомагаючи утримувати собаку в центрі бігової доріжки.
Міркування щодо фізичних вправ
Перед бігом риссю на біговій доріжці рекомендується період розминки з ходьби, а потім швидкої ходьби. Важливо, щоб швидкість бігової доріжки швидко збільшувалася під час зміни ходи з кроку на рись, щоб уникнути незручного переходу. Загалом, більшість собак середнього та великого розміру комфортно ходять зі швидкістю 0,9–1,2 м/с (2–2,7 милі/год). Середня рись зазвичай становить 1,7–2 м/с (3,8–4,5 милі/год). Тривалість і швидкість ходьби або бігу підтюпцем можна збільшувати для підвищення витривалості, але бігову доріжку також можна нахиляти вгору або вниз, щоб зменшити або збільшити сили, що діють на грудні (forelimbs) або тазові (rear limbs) кінцівки, для специфічного зміцнення цільової кінцівки чи кінцівок. Інтервальні тренування та вправи зі зміни ходи легко виконувати на наземній біговій доріжці. Багато собак, які одужують після ортопедичних або неврологічних травм, мають значні труднощі з переходом від кроку до рисі й навпаки, тоді як атлетичні вправи та вправи для розвитку сили найкраще виконувати за допомогою інтервальних програм, що варіюють швидкість і нахил. Латеральну роботу (lateral work) можна виконувати, використовуючи стійкий блок або людський гімнастичний степ, розміщуючи грудні кінцівки на біговій доріжці, а тазові кінцівки — на стійкому об'єкті, або навпаки. Це вправа дуже високого рівня для багатьох собак, і її слід пробувати лише після того, як вони комфортно почуваються під час звичайних вправ на біговій доріжці. Аналогічно, цілеспрямовану роботу грудних і тазових кінцівок можна виконувати, розміщуючи стійкий блок або степ у кінці бігової доріжки так, щоб рухалися лише грудні або тазові кінцівки, тоді як протилежна пара кінцівок залишається нерухомою. Для цих просунутих вправ обов'язковою є шлея (harness) для підтримки пацієнта під час тренування, і бігову доріжку слід запускати на дуже повільній швидкості. Додаткові ускладнення можна ввести, замінивши стійкий об'єкт нестабільною поверхнею, наприклад Physioroll. Таким чином, ці просунуті вправи на біговій доріжці можуть бути корисними не лише для ізольованого зміцнення кінцівок, але й для активації та зміцнення кору (core). Додаткові модифікації, такі як еластичні стрічки (resistance bands) і обтяжувачі для лап під час вправ на біговій доріжці, обговорюються далі.
Зміцнення м'язів кора (Core Strengthening)
Багато вправ зосереджені на зміцненні м'язів кора (core strength). До цих вправ належать: вставання з положення сидячи або опускання з положення стоячи на м'ячі, Physioroll або батуті; ходьба з об'єктом, що котиться; перекочування; повільне перекочування із зупинкою в кожному напрямку; піднімання тулуба та скручування з утриманням або без, з поворотами або без; стояння на двох кінцівках; поза «жебрацтва» (begging); поза «молитви» (praying); поза «уклін» (bowing); та розтягування в чотирьох напрямках на Physioroll (Рис. 2). Слід бути обережними під час виконання будь-якої з цих вправ у собак із проблемами спини, кульшового суглоба (hip) або плечового суглоба (shoulder). Загалом вправи на зміцнення м'язів кора можна повторювати п'ять разів. У міру зростання сили м'язів кора їх можна збільшувати
Рис. 2. Вправи для зміцнення кору (core) з використанням фізіоролу. (A) Спрямовані «печивні» розтягування (directional "cookie" stretches) на фізіоролі розвивають гнучкість, одночасно активуючи мускулатуру кору (core musculature). (B) Сидіння на фізіоролі з витягуванням для розгинання хребта (spinal extension) як частина ускладнених вправ «сидіти-вставати» (sit-to-stand exercises).
до 10–15 повторень, два-три рази на день. Поєднання вправ дає змогу зміцнювати різні групи м'язів, водночас запобігаючи нудьзі.
Ритмічна стабілізація
Ритмічна стабілізація — це техніка, що застосовується для зміцнення постуральних м'язів у собак. Зокрема, ця вправа є цінною для зміцнення груп триголового м'яза плеча (triceps) та чотириголового м'яза стегна (quadriceps). Вона також сприяє забезпеченню нейром'язового зворотного зв'язку для суглобів, зв'язок та м'язово-сухожилкових одиниць. Ритмічну стабілізацію слід виконувати на нестабільній поверхні, такій як терапевтичний м'яч або валик, батут чи надувний матрац. Коли тварина стоїть рівно, терапевт чинить легкий тиск над ділянкою таза або краніальною грудною ділянкою (cranial thoracic region) і обережно «підкидає» тварину вгору й вниз (Fig. 3). Рух підкидання має бути відносно швидким, із достатнім часом відновлення лише для повернення в нормальне положення стояння. Це спричиняє швидке включення постуральних м'язів в ізометричному режимі, що є ідеальним для пацієнтів зі слабкою здатністю до переміщення або значною атаксією.
Кавалеті-рейки
Основний результат ходьби по рейках Кавалетті — це збільшення згинання ліктя, коліна та скакального суглоба, а також зміни ходи (тобто подовження кроку). Їх також можна використовувати для тренування пропріоцепції, рівноваги та координації в тварин, які відновлюють функцію після неврологічних порушень. Варіювання ширини та висоти рейок може додатково ускладнювати завдання для пацієнта та змінювати характер використання мускулатури кора. Нестабільні поверхні (піна) або обладнання для балансу (диски чи Fit Bones [Ball Dynamics, International, Longmont, CO, USA]) підвищують рівень складності для майже всіх пацієнтів (Рис. 4).
Дизайн вправ
Рейки кавалеті можна придбати в готовому вигляді або виготовити самостійно досвідченим терапевтом чи власником. Можна використовувати два або більше жердин, які слід розташовувати на відповідній відстані одна від одної, що визначається природною довжиною кроку собаки (Рис. 5). Від чотирьох до десяти рейок
Рис. 3. Ритмічна стабілізація на фізіоролі. Часто для цієї вправи потрібні двоє людей: одна — щоб утримувати увагу пацієнта та стабілізувати м'яч, інша — щоб ритмічно підкидати пацієнта, зберігаючи положення стоячи. Для цієї вправи корисною є шлея.
є кращими, особливо якщо подовження кроку є першочерговою метою. Відстань між жердинами в ідеалі має бути рівно достатньою, щоб дозволити один крок між жердинами за нормальної швидкості ходи. Чим швидша хода, тим ширше слід розташовувати жердини. Спочатку жердини мають бути лише трохи вище за зап'ясток (carpus) собаки. У дуже низькорослих собак, як-от такси, жердини можна прикріпити до підлоги стрічкою, якщо стандартна висота є завеликою. Крім того, тварини зі значною парезою можуть потребувати дуже низьких жердин, щоб почати фактично переступати через них, а не волочити уражені кінцівки через кожну жердину. Терпіння є ключовим, оскільки перший крок через жердину може бути дуже лякаючим для деяких собак. Почніть із проходження 5–10 разів через жердини та переходьте до 10–20 разів. Чим більше жердин Cavaletti, тим менше повторень потрібно. Переходьте від кроку до риси (trot) з рівномірними жердинами Cavaletti. Якщо пацієнт не здатен або йому заборонено бігти риссю, чергування висот, додавання нестабільної поверхні, варіювання ширини
Рис. 4. Жердини кавалеті з підвищеною складністю шляхом додавання балансувального диска та FitBones до стандартних жердин кавалеті.
Рис. 5. Базові жердини Cavaletti. Зверніть увагу на підвищене згинання ліктя (A) та згинання колінного суглоба (B) під час цієї активності.
та кількість жердин (Рис. 6), або вписування в коло є способами ускладнення вправи.
Вправа на похилій поверхні
Обсяг рухів (ROM) тазової кінцівки збільшується під час ходьби по похилій поверхні: підйом по похилій поверхні сприяє збільшенню згинання, розгинання та обсягу рухів кульшового суглоба (hip).4 Однак згинання колінного суглоба (stifle) зменшується. Ходьба по похилій рампі також призводить до більшого обсягу рухів суглобів грудної кінцівки. Розгинання та обсяг рухів плечового суглоба (shoulder), згинання та розгинання ліктя, а також згинання зап'ястка є більшими під час ходьби по рампі порівняно з підйомом сходами або риссю по рівній поверхні.4 Однак пацієнти з обмеженнями рухливості суглобів (зменшене розгинання кульшового або плечового суглоба) можуть змінювати ходу, що призводить до коротшого кроку. Залежно від цілей вправ, інші вправи, окрім використання похилих поверхонь, можуть бути кориснішими для збільшення обсягу рухів конкретних суглобів. Натомість ходьба по похилій поверхні може покращити використання кінцівки завдяки зміщенню центру ваги пацієнта. Похилі поверхні також можуть бути корисними для перенавчання ходи або для стимуляції пропріоцепції. Важливо починати з пологої похилої поверхні для багатьох пацієнтів. Надійна опора є обов'язковою для всіх пацієнтів. Простим рішенням для зменшення слизької поверхні на багатьох рампах або виготовлених похилих поверхнях є використання гумових килимків для йоги або ванних килимків із гумовою основою.
Дизайн вправ
Можна використовувати як час, так і кількість повторень для визначення інтервалу вправ. Наприклад, якщо використовується пластикова або металева рампа (ramp), призначена для завантаження у транспортні засоби, можна починати з 5–10 повторень, один–три рази на день. Більшість собак необхідно привчати до такого стилю рампи, і обидва кінці повинні бути закріплені, щоб запобігти хитанню або зміщенню під час виконання вправ. Починайте з ходьби по рампі, розташованій плоско на землі, і поступово збільшуйте
Рис. 6. Додавання рейок, зміна швидкості ходи, зміна ширини або висоти рейок — прості способи додатково ускладнити вправу для пацієнта під час занять на кавалеті.
кут нахилу. Найчастіше пацієнтам цілком доступні трав'янисті пагорби. На жаль, пагорби можуть бути занадто крутими для пацієнтів, особливо на ранніх етапах відновлення. Простий метод включення нахилів до режиму вправ — додати ходьбу під нахилом до частини звичайних прогулянок на повідку, які пацієнт має виконувати. Обирають поступовий нахил і включають його в маршрут прогулянки, але повторення слід виконувати не лише один раз під час проходження маршруту. Наприклад, пацієнту може знадобитися йти 5 хвилин, щоб дістатися до нахилу, потім виконати 5–10 повторень, а далі продовжити решту прогулянки. Якщо доступні лише круті нахили, підйом у плавній змієподібній манері часто легший для пацієнта. Крім того, ходьба по діагоналі або крутими змієподібними траєкторіями, зміна швидкості підйому, додавання опору (еластичні стрічки, прикріплені до ураженої кінцівки та шлеї тварини, обтяжувальні жилети або рюкзаки, перетягування чи волочіння вантажу тощо) або обтяжувачі для кінцівок є методами ускладнення цієї вправи. Під час ускладнення починайте з додавання додаткового навантаження до 50% вправи та збільшуйте в міру переносимості.
Підйом сходами
Підйом сходами корисний для покращення обсягу рухів (ROM), сили розгиначів задньої кінцівки, координації та пропріоцепції; у багатьох випадках це повсякденна активність, яку необхідно виконувати в домашніх умовах. Розвиток сили груп чотириголового м'яза стегна та сідничних м'язів є цільовим, коли кінцівка відштовхується від кожної сходинки. Розгинання як кульшових суглобів (hip joints), так і колінних суглобів збільшується під час просування тіла вгору сходами.5 Коли це важко для пацієнтів, вони можуть стрибати, спотикатися або відмовлятися виконувати вправу. Зменшення кількості сходинок або висоти чи ширини сходинок, або активна допомога під час підйому та спуску може бути необхідною для слабких або детренованих пацієнтів.
Підйом сходами також корисний для збільшення обсягу рухів (ROM) у суглобах тазової кінцівки, оскільки вони значно зростають під час підйому сходами порівняно з риссю на рівній поверхні.6 Хоча розгинання кульшового (hip) та заплеснового (hock) суглобів помірно збільшується під час підйому сходами, згинання колінного (stifle) та заплеснового суглобів, схоже, значною мірою сприяють підйому сходами шляхом згинання цих суглобів для підняття кінцівки до висоти сходинки. Це може бути особливо корисним у неврологічних випадках, коли згинання заплеснового та колінного суглобів обмежене слабкістю або паралічем малогомілкового нерва (peroneal nerve palsy). У грудній кінцівці розгинання плечового суглоба (shoulder) менше, а згинання більше під час підйому сходами порівняно з риссю по землі.7 Згинання, розгинання та загальний обсяг рухів ліктьового (elbow) та зап'ясткового (carpal) суглобів більші під час підйому сходами порівняно з риссю по землі.
Дизайн вправ
Сходи слід вводити поступово, оскільки це складне навантаження для опорно-рухової та серцево-судинної систем. Втома може настати швидко, тому рекомендується починати з двох-п'яти підходів. Один підхід — це підйом і спуск 5–10 сходинок. Стандартна висота сходинки (приблизно 16 см на 6 дюймів) підходить для собак великих порід, але є дуже складним для дрібних пацієнтів. Для дрібних пацієнтів більш прийнятними є напівсходинки або пандуси. Також можна використовувати пінопластові елементи або блоки (Balance Pad, Ball Dynamics International, Longmont, CO, USA) для зменшення висоти сходинки. Конструкція сходів (відкриті чи закриті щаблі, матеріал, зчеплення) значною мірою впливає на рівень комфорту собак під час підйому та спуску сходами. У пацієнтів зі зниженою витривалістю або атаксією спуск часто є найскладнішою частиною вправ на сходах. Грудні шлеї корисні для контролю швидкості під час введення вправ зі сходами. Окрім збільшення кількості повторень, способами підвищення складності є сходи «стоп-і-йди», сходи риссю або додавання обтяжувальних жилетів. У мотивованого пацієнта ходьба спиною вперед угору або вниз сходами є додатковим значним викликом.
Вправи «сидіти-вставати»
Вправи «сісти-встати» допомагають зміцнити м'язи-розгиначі кульшового суглоба та колінного суглоба і покращити активний обсяг рухів (ROM). Дія сідання, а потім вставання вимагає м'язової сили сідничної, квадрицепсової груп м'язів, групи м'язів-згиначів стегна та литкового м'яза. Вправа «сісти-встати» призводить до більшого згинання заплеснового суглоба (tarsus) і майже вдвічі більшого згинання колінного суглоба та кульшового суглоба, тоді як розгинання цих суглобів є меншим порівняно з ходьбою.8
Дизайн вправ
Більшість пацієнтів уже знають команду «сидіти», тому для цієї вправи потрібно мало тренування. Однак деяких собак можуть не навчати сідати навмисно, наприклад виставкових собак. Надзвичайно важливо виконувати ці вправи правильно, оскільки підтягування кінцівки під тіло або надмірне відведення кінцівок зміщує навантаження на одну тазову кінцівку (Рис. 7). Перед початком потрібна коротка розминка на повідку, і спочатку рекомендується 5–10 повторень двічі на день. Хоча найбільш корисно, якщо пацієнт сідає й встає в межах обмеженої ділянки, це занадто складно для більшості пацієнтів. Успішніший підхід — попросити «сидіти», потім власник робить один крок назад і просить пацієнта «підійти» або «встати». Коли пацієнт стає сильнішим і більш обізнаним із вправою, власник може працювати над виконанням вправи в обмеженій ділянці. Вправи «сидіти-вставати» особливо корисні у випадках остеоартриту кульшового суглоба (hip osteoarthritis). Розгинання кульшового суглоба (hip extension) особливо болісне у випадках остеоартриту кульшового суглоба, і вправа «сидіти-вставати» дозволяє
Рис. 7. Нерівномірне сидіння через частковий розрив краніальної хрестоподібної зв'язки (cranial cruciate ligament). Під час вправ «сидіння-вставання» вкрай важливо, щоб пацієнт сидів рівно, аби уражена кінцівка задіювалася під час вправи.
для активації сідничних м'язів (gluteal muscles) та активного обсягу рухів (active ROM) без значного розгинання кульшового суглоба. Кожного пацієнта необхідно оцінити, щоб переконатися, що вправи «сидіти-вставати» не є надто навантажувальними чи болючими для цієї конкретної тварини. Якщо звичайні вправи «сидіти-вставати» є надто болючими або пацієнт занадто слабкий, щоб піднятися з положення сидячи, можна застосувати кілька модифікацій. Виконання вправ «сидіти-вставати» з підвищеним положенням таза (pelvis) може бути корисним для пацієнтів, які занадто слабкі, щоб піднятися з повністю сидячого положення. Собаки можуть сидіти, розмістивши таз на табуретці, сходинці, стосі книг, бордюрі, твердій подушці або на нозі чи коліні терапевта, і підніматися з цього підвищеного положення (Рис. 8). Багатьом собакам потрібне скеровування руками терапевта, щоб навчитися сидіти на предметі, оскільки для багатьох пацієнтів це незвичне поняття. Як альтернатива, собакам можна допомагати за допомогою підтримувальної стрічки (sling) під час переходу з положення сидячи у положення стоячи.
Собаки також можуть виконувати вправи «сісти-встати» на похилій поверхні, розташувавши тіло головою вниз за схилом, щоб полегшити вставання. Як альтернатива, собаки можуть виконувати вправи «сісти-встати» на похилій поверхні, розташувавши тіло головою вгору за схилом або боком у кожному з напрямків, щоб забезпечити додаткове навантаження та більше зміцнення. Для цього навантаження собаки можуть виконувати п'ять повторень у кожному напрямку, загалом 20 повторень, двічі на день. Якщо доступні Physioroll, донат або балансувальні диски, навантаження можна додати, розмістивши передні або задні кінцівки на нестабільній поверхні (Fig. 9).
Тунелі та танець лімб
Тунелі для аджиліті або дитячі ігрові тунелі можна використовувати для стимулювання згинання передніх і задніх кінцівок, одночасно зміцнюючи підтримувальні м'язи, що утримують суглоби в цьому більш зігнутому положенні. Розмір отвору тунелю має бути дещо меншим за висоту собаки в положенні стоячи. Собаку спонукають низько присісти й пройти крізь тунель, що вимагає більшого згинання кінцівок і сили, ніж потрібно для звичайної ходьби. Більших викликів можна досягти, використовуючи ще менші тунелі в міру зміцнення м'язів у собак.
Оскільки тунелі можуть бути недоступними для терапевта або клієнта, телескопічну жердину, наприклад, штангу для душової завіси, можна відрегулювати в дверному отворі, встановивши її на висоті трохи нижче дорсальної середньої лінії (dorsal midline). Потім собака проходить під жердиною, виконуючи вправу, що нагадує танець лімбі (Рис. 10). Жердину можна опускати, щоб ускладнити завдання для собаки
Рис. 8. Сидіння на невеликому східці для підняття таза під час вправ «сісти-встати». (З: Millis DL, Drum M, Levine D. Therapeutic exercises: joint motion, strengthening, endurance, and speed exercises. In: Millis DL, Levine D, Taylor RA, editors. Canine rehabilitation and physical therapy. St Louis (MO): Saunders; 2014. p. 518; with permission.)
Рис. 9. (A) Ускладнена вправа «сісти-встати» з використанням FitPAWS Donut і Donut Holder (дозвіл на використання продукту від Ball Dynamics International, Longmont, CO). (B) Це може значно підвищити складність вправ «сісти-встати», і до неї слід переходити лише після того, як прості та помірно складні вправи «сісти-встати» виконуються легко.
присідати глибше в міру дозволених сили та можливостей. Повторення від 10 до 20 є загальною відправною точкою. У міру прогресування вправи пацієнти можуть виконувати почергові рухи «під-над» з жердиною для лімбода.
Кружляння, ходьба «вісімкою», вертикальні стійки для плетіння
Кругові вправи сприяють латеральному згинанню хребта, зміцненню м'язів-аддукторів і абдукторів, рівновазі та пропріоцепції. Ходьба «вісімкою» є прогресією
Рис. 10. Вправа «лімбо» з використанням регульованої штанги для душу. Спочатку висота жердини має бути трохи нижчою за висоту собаки в ділянці холки. З часом висоту слід зменшувати, а значення висоти жердини необхідно фіксувати в картці пацієнта. (З: Millis DL, Drum M, Levine D. Therapeutic exercises: joint motion, strengthening, endurance, and speed exercises. In: Millis DL, Levine D, Taylor RA, editors. Canine rehabilitation and physical therapy. St Louis (MO): Saunders; 2014. p. 514; with permission.)
Кружляння. Воно додає додаткових викликів, змінюючи напрямок багаторазово, і допомагає підготувати пацієнта до нерівномірних поворотів, коли пацієнт повертається до більш нормальної функції. Плетіння між вертикальними жердинами також допомагає сприяти бічному згинанню тулуба собаки, а також кидає виклик пропріоцептивній функції та зміцненню м'язів-відвідників і м'язів-привідників кінцівок, із більш раптовими змінами напрямку.
Дизайн вправ
Розмір кіл для обведення спочатку має бути великим, а в міру покращення використання кінцівки та пропріоцепції розмір кіл можна зменшувати. Ті самі принципи застосовуються для ходьби «вісімкою» та ширини між стійками для обведення. Спочатку ширина між стійками може дорівнювати довжині тіла пацієнта або бути дещо більшою, але цю ширину можна послідовно зменшувати з кожним заняттям у міру переносимості. Діаметр кола та «вісімки» широко варіює залежно від розміру пацієнта, але становить приблизно п'ятикратну довжину тіла.
Хендлер повинен вести пацієнта так, щоб голова, шия та тулуб дійсно згиналися під час подолання жердин або кіл. Для ускладнення можна додавати додаткові перешкоди або різні поверхні, а також поєднувати це зі щоденними прогулянками, використовуючи природні перешкоди як маркери для слалому.
Альтернативно, ускладнений варіант полягає в тому, щоб пацієнт проходив між ногами власника, зазвичай слідуючи за ласощами або іграшкою (наприклад, фризбі). Потім власник може ходити вперед і назад, поки пацієнт продовжує проходити між його ногами. Перед виконанням цієї ускладненої вправи пацієнта слід звільнити від обмежень щодо фізичного навантаження.
Водні вправи
Найпоширенішими водними вправами є плавання та ходьба на підводній біговій доріжці (UWTM). Водні вправи мають специфічні властивості, які роблять їх корисними в багатьох ситуаціях, такі як плавучість, гідростатичний тиск, опір (в'язкість) і поверхневий натяг, що зумовлюють покращення сили, кардіореспіраторної та м'язової витривалості, обсягу рухів (ROM) і загального самопочуття.
Дослідження гідротерапії у собак продемонстрували, що під час плавання та бігу на підводній біговій доріжці (underwater treadmill, UWTM) відбуваються специфічні зміни кінематики суглобів і розподілу вагового навантаження. Вагове навантаження на тазові кінцівки можна зменшити до 38% маси тіла, коли рівень води сягає висоти великого вертлюга (greater trochanter).9 Щодо кінематики, плавання спричиняє більший загальний обсяг рухів (range of motion, ROM) колінного суглоба (stifle), але менше його розгинання порівняно з ходьбою на суходільній біговій доріжці. У здорових собак плавання збільшує загальний обсяг рухів тазової кінцівки та згинання окремих суглобів порівняно з ходьбою, але зменшує розгинання всіх суглобів порівняно з ходьбою. Те саме спостерігалося у собак після оперативного відновлення схрещеної зв'язки (cruciate ligament) порівняно з ходьбою, за винятком того, що обсяг рухів кульшового суглоба не змінювався. На жаль, даних щодо рухів передніх кінцівок у собак під час плавання немає. Виходячи зі спостережень, можна очікувати подібного збільшення згинання та загального обсягу рухів. Однак, оскільки більшість собак під час плавання використовують передні кінцівки переважно для створення поступального руху, навантаження на плечовий суглоб (shoulder), ліктьовий суглоб (elbow) і зап'ясток (carpus) може зростати. Тому певні стани можуть мати перевагу від плавання порівняно з бігом на підводній біговій доріжці, і навпаки.
Кінематика UWTM має важливе значення при розробці програм фізичних вправ. На відміну від плавання, розгинання суглобів не відрізнялося, коли рівень води був на рівні колінного суглоба або нижче. Однак, коли вода була наповнена до великого вертлюга (greater trochanter), спостерігалося менше розгинання суглобів тазової кінцівки під час фази просування циклу ходи. Це важливо, оскільки це може зробити ходьбу в UWTM більш комфортною для собак із тяжким остеоартритом кульшового суглоба та колінного суглоба, де повне розгинання часто є болючим. Згинання суглобів під час ходьби в UWTM є найбільшим, коли рівень води знаходиться на рівні цільового суглоба або трохи вище нього. Це особливо важливо, оскільки кожен стан може отримати користь або зазнати негативного впливу залежно від захворювання. Наприклад, після артроскопії ліктьового суглоба для видалення фрагментованого медіального кроноподібного відростка (medial coronoid process) підтримання нормального згинання ліктьового суглоба є першочерговою метою, і тому рівень води в UWTM ідеально встановлювати на рівні ліктьового суглоба або трохи вище нього. Навпаки, у пацієнтів із тендинітом двоголового м'яза або медіальною нестабільністю плечового суглоба стан може погіршитися, якщо рівень води встановлено на рівні плечового суглоба або трохи вище нього, оскільки підвищене згинання може надмірно навантажувати пошкоджені тканини. У цих випадках із плечовим суглобом рівень води повинен бути значно вищим (на 2 см або більше) за точку плечового суглоба, а швидкість стрічки бігової доріжки повинна бути дуже повільною при початку вправ на UWTM.
Дизайн вправ
Початкове навчання подібне до тренування на наземній біговій доріжці, але часто є простішим, оскільки пацієнт перебуває в обмеженому просторі й не може зістрибнути з доріжки. Навіть собак з історією майже утоплення або тих, хто боїться води, можна навчити до UWTM. Це, ймовірно, тому, що вода наповнюється повільно, найчастіше є теплою (29–32C/85–90F), а суглоби пацієнта завжди перебувають у положенні з осьовим навантаженням. Для боязких собак корисно підвищувати впевненість, заходячи до камери UWTM без початкового зачинення дверцят. Багато новіших моделей навіть мають подвійні дверцята, тож пацієнт може пройти крізь доріжку. Пандуси для входу та виходу з камери також наполегливо рекомендуються, оскільки навіть невеликий крок угору до доріжки може виявитися складним для багатьох пацієнтів. Як альтернатива, деякі моделі UWTM можуть бути заглиблені відносно рівня підлоги так, щоб бути врівень із підлогою. Також слід зазначити, що багато пацієнтів стрибають угору в спробі втекти (оскільки вони не можуть просто зістрибнути, як із наземних бігових доріжок), і важливо запобігати цій поведінці, оскільки багатьом пацієнтам UWTM заборонено стрибати в післяопераційному періоді. Іншою ухильною поведінкою є навчання стояти однією або кількома лапами на нерухомих краях UWTM. Деякі моделі постачаються з плаваючими бамперами або знімними похилими вставками, щоб запобігти стоянню на нерухомих боках (Рис. 11). Інший корисний метод запобігання шахрайству — використання пінопластових аквапалиць (foam pool noodles) як бамперів. Вони мають перевагу, оскільки можуть використовуватися не лише для запобігання стоянню з боків, але й стоянню спереду. Ще один варіант — перекладина або мотузка впоперек верхньої частини UWTM, до якої чіпляють шлею, щоб запобігти ривкам уперед або дрейфуванню назад. Більшість собак навчаються ходити без зусиль по зоні стрічки без бамперів лише за кілька сесій.
Визначення швидкості UWTM залежить від цілей UWTM. Наприклад, повільніша швидкість краще підходить для стимулювання опори на кінцівку та розгинання кульшового суглоба (hip extension).
Рис. 11. Пластикові бампери в UWTM для запобігання стоянню на нерухомих боках UWTM. (З: Levine D, Millis DL, Flocker J, et al. Aquatic therapy. In: Millis DL, Levine D, Taylor RA, editors. Canine rehabilitation and physical therapy. St Louis (MO): Saunders; 2014. p. 532; with permission.)
у випадках висічення головки та шийки стегнової кістки, тоді як вища швидкість краща для м'язового та серцево-судинного навантаження під час кондиціювання собак з ожирінням або атлетичних собак. Однак ідеальна швидкість може бути не однаковою для кожної собаки в межах одного стану. Швидкість слід коригувати так, щоб використання ураженої кінцівки було максимальним, але кульгавість не посилювалася. Тому надзвичайно важливо, щоб хода пацієнта контролювалася постійно, а коригування параметрів UWTM (бігової доріжки з підводним кроком) вносилися динамічно. Поширені швидкості, що використовуються для початкового UWTM, становлять від 0,3 до 0,5 м/с (0,7–1,1 милі/год) для собак середніх і великих порід. Такси найчастіше потребують початку між 0,18 і 0,25 м/с (0,4 і 0,6 милі/год), з огляду на їхню хондродистрофічну будову. Інші дрібні та декоративні породи часто ходять комфортно між 0,2 і 0,3 м/с (0,5 і 0,7 милі/год). Швидкість для першого сеансу UWTM часто значно нижча, ніж для наступних сеансів, оскільки під час першого сеансу завжди є певне хвилювання. Немає ідеальної тривалості часу для кожного пацієнта, але автори часто використовують інтервали для перших кількох сеансів, особливо в детренованих пацієнтів. Наприклад, стандартне відновлення після операції на схрещеній зв'язці починалося б з рівня води на рівні боку, швидкості 0,36 і 0,45 м/с (0,8–1,0 милі/год) і тривалості 2 хвилини, повторюваних тричі з 2-хвилинними інтервалами відпочинку. Однак час визначається успішністю тренувального періоду. Собака, якій потрібно багато коротких періодів тренування, не завершила б повний інтервальний курс. Деякі собаки завершують лише початкове тренування з адаптації до UWTM під час першого сеансу UWTM. Після визначення ідеальної швидкості збільшення тривалості ходьби на UWTM здійснюється кожні один-два сеанси з метою 20–30 хвилин безперервної ходьби в більшості випадків. Зміни швидкості вносяться за потреби залежно від стану. Наприклад, випадок відновлення після операції на схрещеній зв'язці може утримуватися на тій самій швидкості протягом перших 3 тижнів терапії, доки використання кінцівки та сила не стануть стабільними без будь-якої кульгавості, спричиненої фізичним навантаженням. Потім швидкість UWTM пацієнта може збільшуватися кожного сеансу та додатково підвищуватися до інтервальних швидкостей протягом 15–20-хвилинного сеансу, на додаток до інших терапевтичних вправ у межах амбулаторного сеансу.
Додаткові засоби, такі як надувні плавальні крильця, еластичні стрічки (resistance bands), рятувальні жилети, водні обтяжувачі, черевики або резистивні струмені, можна використовувати для створення збурень (perturbation) або підвищення складності в гідротерапії (рис. 12). Вони найефективніші під час вправ на біговій доріжці під водою (UWTM). Плавання створює підвищене навантаження на кардіореспіраторну систему; багато слабких або виснажених пацієнтів потребують допомоги під час плавання. Під час плавання з підтримкою терапевт також може створювати додаткові збурення, перекочуючи пацієнта для стимуляції рефлексу випрямлення (righting reflex), а також створювати опір рухам кінцівок або допомагати в них. Більшість басейнів мають сходинки для входу та виходу, і їх можна використовувати не лише як місце для відпочинку,
Рис. 12. Використання водного крила (A) та еластичної стрічки (B) для збільшення обсягу рухів (ROM) і опору під час вправ на підводній біговій доріжці (UWTM). (З: Millis DL, Drum M, Levine D. Therapeutic exercises: joint motion, strengthening, endurance, and speed exercises. In: Millis DL, Levine D, Taylor RA, editors. Canine rehabilitation and physical therapy. St Louis (MO): Saunders; 2014. p. 522; with permission.)
але для терапевта виконання пасивних рухів у повному обсязі (passive ROM) або вправ зі зміщенням ваги під час асистованого плавання, щоб бути ефективнішим під час водної сесії. Навіть собак, які охоче плавають в озерах, ставках або інших водоймах, можна привчити до індивідуального басейну, де вони можуть плавати в обмеженому просторі та за контрольованих умов порівняно з озерами та ставками. Крім того, багато собак не знайомі з використанням сходів для входу в басейн і виходу з нього, тому навчання спочатку слід зосередити на зменшенні стресу під час входу, навчанні залишатися в басейні та виходити за командою. Пацієнтам слід одягати індивідуальний рятувальний засіб (рятувальний жилет) під час знайомства з плаванням не лише як захід безпеки, але й для забезпечення ручки для скеровування пацієнта під час навчання плаванню. Перевагу слід віддавати рятувальному жилету з широкою підтримкою черевної порожнини (abdominal support) для забезпечення максимального комфорту (Рис. 13). Якщо після двох-трьох навчальних сесій пацієнт усе ще перебуває у стресі, плавання може бути не найкращим вибором вправ для цього конкретного пацієнта. Аналогічно, якщо пацієнт не використовує уражену кінцівку бажаним чином, слід замінити іншою вправою. Однак пацієнт із множинними проблемами, наприклад, лабрадор-ретривер з ожирінням, який відновлюється після операції з вирівнювання плато великогомілкової кістки (tibial plateau leveling osteotomy), отримує користь від плавання для аеробної активності, незважаючи на потенційно погане використання кінцівки, порівняно з UWTM або вправами на суші.
Ваги для кінцівок і еспандери
Терапевт може збільшити опір для конкретної кінцівки або групи м'язів, використовуючи обтяжувач для кінцівки або еластичну стрічку опору (Fig. 14). Багато обтяжувачів для кінцівок, призначених для людей, не підходять належним чином. Людські обтяжувачі для кінцівок часто є надто важкими, надто великими та складними для утримання в бажаному положенні. Також слід враховувати розміщення обтяжувача на кінцівці. Навантаження на кінцівку є меншим, коли обтяжувач розміщений ближче до ураженого сегмента кінцівки. Загальне правило: використовувати обтяжувач у діапазоні від 1% до 3% маси тіла, залежно від сили кінцівки та стадії відновлення. Обтяжувачі для кінцівок є найефективнішими для зміцнення м'язів-згиначів, на які важко цілеспрямовано впливати більшістю активних вправ. Крім того, м'язи-згиначі зрештою втомлюються, і кінцівка поступово опускається до землі. Це може бути корисним у складних випадках без опори на кінцівку, таких як деякі ексцизії головки та шийки стегнової кістки.
Еластичні стрічки опору також часто використовують для зміцнення м'язів кінцівок. Стрічки бувають різного ступеня опору. Існує багато способів використання еластичної
Рис. 13. Рятувальний жилет для собак. Зверніть увагу на широку черевну стрічку, що підтримує грудну клітку та черевну порожнину. Ця конструкція є кращою за прості нейлонові ремені.
Рис. 14. Використання еластичної стрічки (resistance band) для навантаження аддукторів плеча під час терапевтичних вправ. (З: Millis DL, Drum M, Levine D. Therapeutic exercises: joint motion, strengthening, endurance, and speed exercises. In: Millis DL, Levine D, Taylor RA, editors. Canine rehabilitation and physical therapy. St Louis (MO): Saunders; 2014. p. 521; with permission.)
бинт для підвищення сили скорочення конкретної групи м'язів. Поширеним методом є фіксація бинта до ураженої кінцівки, при цьому фахівець чинить опір на протилежному кінці. Наприклад, під час ходьби на наземній біговій доріжці до бинта прикладають бічний натяг, так що м'язи-аддуктори (adductor muscles) повинні скорочуватися більшою мірою. Інший метод полягає у використанні шлеї для кріплення бинтів під час виконання конкретних вправ, таких як бічні кроки. Бинти опору також можна використовувати у водних вправах, і в цих ситуаціях бинт слід розтягнути та висушити пласким після вправи, щоб уникнути злипання та деградації. При введенні опору у вправу починайте з 50% тривалості та повторень з опором. Таким чином, якщо виконується 20 повторень бічних кроків, додайте опір до 10 з 20 повторень або обмежте до 10 повторень, усі з опором. При виконанні в комбінації спочатку зосередьтеся на повільній ходьбі з опором і швидкій без нього. Просувайтеся до збільшення швидкості активності в міру покращення стану пацієнта.
Контрольована гра з м'ячем
Гра з м'ячем — це весела та ефективна форма терапевтичних вправ, яка подобається собакам та їхнім власникам. Вона також має потенціал завдати шкоди хірургічним реконструкціям. Контрольована активність є ключовою. Ступінь активності залежить від виконаного хірургічного втручання, стану тканин та стадії загоєння тканин. У ранньому післяопераційному періоді гра з м'ячем повинна відбуватися в приміщенні, у невеликій кімнаті або на відносно короткому повідку, щоб уникнути вибухової активності. У міру прогресу пацієнта собака переходить до гри з м'ячем в огородженій зоні, наприклад, у вольєрі. Коли тварина наближається до повного відновлення функції, активність без повідка може виконуватися у великому огородженому полі без нерівних поверхонь. Основними перевагами гри з м'ячем є збільшення потужності, швидкості та м'язової сили. У більшості випадків слід уникати стрибків, щоб зменшити ризик травмування. Важливо починати з кочення м'яча або кидання таким чином, щоб м'яч не високо відскакував у повітрі, що заохочує стрибки.
РЕЗЮМЕ
Терапевтичні вправи для збільшення активного обсягу рухів (active ROM), сили, витривалості, швидкості та пропріоцепції є наріжним каменем будь-якої реабілітаційної програми. Поєднання терапевтичних вправ із мануальними техніками та іншими методами є найкращим підходом для досягнення максимальної функції. Реабілітаційна команда, включно з власником або особою, що доглядає за твариною, обмежена лише своєю винахідливістю та уявою. Програми терапевтичних вправ слід адаптувати до конкретних видів діяльності, які, як очікується, виконуватиме пацієнт, але пацієнту може знадобитися почати з навантажень низького рівня, перш ніж переходити до навантажень вищого рівня. Різноманітність є важливою, щоб власник і пацієнт не нудьгували та щоб забезпечити належне поступове зростання навантаження й адаптацію тканин. Програми вправ слід розробляти так, щоб усі залучені тканини отримували навантаження для зміцнення, але не настільки швидко, щоб це призводило до ускладнень і пошкодження тканин. Нарешті, терапевтичні вправи мають бути цікавими та захопливими для терапевта, власника і, найголовніше, пацієнта.